Проводжу рукою по гарячому піску, крупинки відриваються від поверхні і підіймаються по спіралі вгору, закручуються у вихори, кружляють між пальцями ... Лоскотно. На мить стискаю і розтискаю долоню - затихають ... І знову зростають і руйнуються вавилонські вежі. Сиджу у великій пісочниці, від краю до краю горизонту, граюсь з піщаними дияволами ...

- А що це за каміння?

На тлі піщаних дюн, то тут то там, височіли звалені або складені гори чорних каменів.

- Був час розкидати каміння ... - промовила тінь добре поставленим низьким голосом - і час ...

- Я зрозумів, підійдімо ближче.

- Ближче, в принципі, можна, але надто близько, думаю, не варто, зрештою ти сам зрозумієш, коли потрібно буде зупинитись, - усміхнулась тінь ...

Ближче… я відчув якийсь дискомфорт у грудях і ще встиг помітити, як тінь почала стрімко скорочуватись ...

- ... досить мислити стереотипами, агов, отямся… - ляпас ...

- світ ще терпить людину, яка тягне за собою свою тінь ... але, щоб тінь людину ...

- Не скигли… 

Я не без зусиль став на ноги, мене трохи нудило. 

- Досить ... Ти мене заінтригувала, що це?

Тінь віддихалась і відповіла:

- Душі. Так, не дивуйся, колись ці камені були зорями, або людьми, або ще кимось, а можливо, і тими, й іншими, і ще кимось; вони прожили незліченну кількість життів і стільки ликів поміняли, що їх стало важко якось ідентифікувати, але одне можна сказати точно - це були видатні постаті (обличчям тіні пробігла посмішка) – можливо, і ти коли-небудь займеш своє місце десь там на вершині ... - вказала  тінь рукою на найближчу гору.

- Дякую, надто багато іронії, і в чому ж секрет? Вони мало не вбили нас, це якийсь зовсім вже сумний кінець для настільки неординарних сутностей ...