Був сірий похмурий ранок. На вулицi добряче дощило. Вiдмахуючись від дрібних крапель, які час від часу збирались в мене на кінчику носа, я йшов кудись у справах, розмiрковуючи про свою буденнiсть, поки раптом не перестрів на сходах в підземний перехід свого давнiшнього знайомого, якого не бачив, певно, вже років з десять. Він грав на саксофоні. Я був трохи здивований. Річ у тім, що коли  ми зустрiчались востаннє, він працював директором кредитного відділу одного з місцевих банків, а його зацiкавленiсть музикою хоч і була вишуканою, все ж таки лишалась суто «гастрономічною». Ну, десять років - чималий термін. I ось саксофон, чорний плащ, бліде, майже біле обличчя,трохи неохайний вигляд… світ навколо мене, i так доволі похмурий, почав швидко втрачати  останнi барви. Мені раптом впало в око, що всі люди, які випадково потрапляли в моє поле зору, мали якусь схожість в рисах обличчя – діти, які щойно прохлюпали калюжею, жінка середніх років і старий з мокрою псиною, як би це дивно не звучало, були копіями мого знайомого з поправкою на вік, стать і вид - вид стосувався пса. Мене розбив нервовий сміх. Карикатурність пса була несусвітня, але з наступною думкою мені стало страшно. Я повільно підійшов до калюжі і почав зі страхом роздивлятися своє відображення. 

Чоловік не грав − він розповідав історії; можливо, цей похмурий день, місто, люди і я були лише хвилею, вигадкою, iмпровiзацiєю, яку мій друг виводив дуже вигадливим сюжетом. Слухай...
В кожного з нас своя історія, свій біль, своя радість, кожна історія важлива і має бути прожита до кінця.